|
На главную страницу кампании
в защиту Дунайского заповедника
Другие номера газет
"Дельта и человек" №12
Забирали в місто бабу Зіну
Забирали в місто бабу Зіну…
Згодилась нарешті, щоб везли.
І складала дочка у машину
Матір’ю пов’язані вузли.
Радилась стара сама з собою:
“В цім вузлі одежа, в цім – хустки,
Вузол цей – з периною старою,
В цім – трави цілющої пучки”.
Сипала тремтячими руками
Різного насіння в торбочки.
Сердилась дочка: “Ну що Ви, мамо,
Не ростуть в квартирі буряки”.
А вона: “Візьміть тоді хоч квіти,
Хоч калачик – бачиш, як цвіте?”
“Та у нас балкон давно забитий
І на нім нічого не росте”.
Мати скриню відкрива невтішно,
Домоткані рядна достає,
А дочка: “Не треба тряпок більше,
В мене килими персидські є”.
Ну, візьми хоч посаг ...В чім ховати
Буде, як не вернуся з розлук...”
А від слів тих, сумно біля хати.
Мов закляк дорослий бабчин внук…
І дочка обличчям сполотніла,
Бо душею вболівала теж.
Та нічого брати на хотіла ,
Бо всього з собою не візьмеш.
Та й нащо воно там, на дев’ятім?
Лиш плодить в кімнатах тісноту.
Слава Богу, продалась, хоч, хата,
Не лишаєм зовсім сироту...
До матусі лагідно сказала:
“Не журіться, буде все гаразд.
Я для Вас кімнату вже прибрала,
Телевізор, світло є і газ.
Тепло. І водичка є гаряча,
В місті з крану воду п’ємо ми”.
А матуся самим серцем плаче,
Впавши на криниченьку грудьми.
Біля двору дорогі сусіди
Позбиралась бабку виряджать.
“Слава Богу, що бабуся їде,
вже не буде в зиму бідувать”.
Розуміючи її тривогу,
Радили: “Журитися не смій...”
А вона збиралася в дорогу
Начебто... на похорон, ...на свій...
Тінню тихо на порозі стала,
Як мале безпомічне дитя.
Знала ж бо – не хату залишала,
Залишала тут своє життя.
Залишала все до того рідне,
Що, аж, душу пам’яттю пече.
А у слід її, від розлуки зблідла,
Дивиться зима через плече.
“Не повернусь... позносились роки,
Треба їхать, розумію я.
Не дає зробити з двору й кроку
Ця земля, немислимо своя.
Що у мене на душі – не знайте,
Думайте, що хочте, не судіть.
Тільки мою хату не минайте,
Дорогі сусідоньки. Простіть...”
А за що? Що постаріла рано?
Що сама себе не берегла?
Дочка підійшла: “Не плачте, мамо,
Жде машина, їхати пора...”
Посадила маму у кабіну.
Рушила машина вздовж села.
А старенька тиха баба Зіна
Плакала, схилившись біля скла...
Їхала у місто стара мати –
Сива й мудра, як сама земля.
Мов від серця відривала хату,
І город, й криниченьку, й поля.
Хата їй – не просто хата - ПАМ’ЯТЬ,
Та, що за життя її трима.
Їде мати, та мостів не палить,
Бо мостів до пам’яті нема.
Ви простіть її, струнка тополя,
Яблунька в садочку край воріт,
Біла церква і весела школа,
Пташечки, що всілися на дріт,
Озеро голубооке миле,
Цвинтар, де похований Петро,
Стежечка, що у полечко водила,
Всі простіть. Прости її, село!
Забирали в місто бабу Зіну.
Знали всі: назад вже не прийде.
Проводжала вулиця машину,
А здавалось – похорон іде...
|
Специальные проекты
Информационные партнёры:
|
